Я мешкаю у великому місті. У цьому місті багато будинків і мало дерев. А на моєму подвірї росла красива тополя. Я її дуже любив. Навесні на ній зявлялись ніжно-зелені клейкі листочки. Улітку вона шелестіла своїм листячком під моїм вікном. Уранці мені було радісно чути той шелест: наче давній знайомий вітав Мене. Увечері мені подобалось засинати під її шелест: наче хтось розповідав мені улюблену казку. Звичайно, тополя шелестіла лише тоді, коли дув вітерець і на ній було листя. А взимку? А взимку вона мала чудовий вигляд, вдягнена у шубу з білого снігу. Восени і ранньої весни мені було шкода її — стоїть зовсім гола! Тільки горобчик чи ворона сядуть на неї ненадовго. Нудьгують. Нудьгує й тополя. Нудьгую і я.
Але нашому сусіду-пенсіонеру тополя не подобалась. Навесні через той пух, що на тополі, у нього починалась алергія, тобто він чхав і кашляв. І от цей дід Петро спиляв тополю. Він спиляв її з почуттям повного права на це. І ніхто не сказав йому на те жодного слова. І я також не сказав. Зараз мені соромно за це. Дерева ж дарують нам красу. Дерева дарують нам кисень, без якого не змогло б існувати життя на нашій планеті.
Чи не здається вам, що люди повинні саджати дерева, а не знищувати їх.
Если ответ по предмету Українська мова отсутствует или он оказался неправильным, то попробуй воспользоваться поиском других ответов во всей базе сайта.
Найти другие ответы