Коли я побачив Юрку, який зненацька намалювався переді мною, то зрадів, як рідному. Хлопчина цей, знаменитий тим, що вчився в одному класі з однією непоганою людиною (як ви правильно зрозуміли – зі мною!), і, навіть, більше - мав за честь сидіти із цим файним чолов’ягою за однією партою (тут знову мова йде про мене, перепрошую за набридливість). Отож Юрка цей, якого я не бачив років п’ятнадцять, а лише збирав про нього вигризки інформації, сидів за кермом шикарної чорної машини, знаєте схожої на ту, на якій ганяв Безруков у продовженні “Іронії долі». Так, єдине, що сподобалося мені у тому фільмі була ця машина. Машина самотньо і гонорливо стояла край дороги. Юрка мав темні окуляри, і взагалі не був схожий на себе. Я навіть подумав, що може це не той Юрка? І щоб перевірити своє припущення заволав щосили:
- Юрко!! Глечик!!! Невже ти?!
І ви знаєте, з реакції цього хлопчини, знайомого незнайомця, я зрозумів, - ні, Сава, ти не помилився, не поцілив повз цілі, так би мовити. На обличчі Глечика щедро розплилася усмішка, і золотом засяяли його зуби. Ух-ти! Ще й зуби золоті!!! Ну, Юрко!!!
- Здоров був, Сава!!!
Скло у дверях було опущене і здоровенна долоня з’явилася переді мною. Залишилося тільки міцно її потиснути, що я і зробив.
- Як життя?! Як ти?! Де був? Чим займався? – кружляв я навколо машини, то віддаляючись,то наближаючись до неї.
- Та так, –зневажливо відповідав Юрка. – Працював трохи. Було і за кордоном. Бізнес.
- Егеж. Я чув. – зазирнув я до схованок своєї пам’яті. – збирав якийсь бур’ян на полі. Ото молодець, визбирав бур’ян вдома, поїхав допомагати іншим!
А що, знаєте, вони, у цій країні, ще не оклигались після поразки у другій світовій, треба ж допомогти!
- Ги-ги! Так, бур’яну і в нас багацько!!
-Знаєш, Юрко, а я, відверто кажучи, думав, що з тебе люди не вийдуть. Думав, що ти брехло мрійливе. Ото як, зараз пам’ятаю твої слова, які ти сказав нашій класній, коли вона тебе із класу випихала: «Запам’ятаєте ви мене, голодранці, я виросту, поїду за кордон, грошей купу зароблю, куплю чорного костюма і велику чорну машину, і приїду до школи, а ви будете сидіти і заздрити мені!!».Ти вже вибач мені, Глечику..у..Юрко.. Юрію..є-є…
--Андрійовичу!
- Я ж і кажу. Андрійовичу.
Раптом Юрко захвилювався, почав зазирати у дзеркало.
- Саво, ти того, давай іншим разом, бо в мене того…
Я вже теж почав хвилюватися, біс їх знає, тих грошовитих, може якийсь кілер сидить на даху, і мене зацепить, коли куля буде летіти. Хоча ні, вони зазвичай не помиляються. Я заспокоївся.
- В чому справи? – сердитий голос обірвав мої міркування. Я озирнувся.
Невеличкий дядечко у сірому костюмі стояв біля мене.
-Друже, у вас проблеми?
Все. Кілер. Прийшов особисто. Я подивився чи нема раптом у нього у руках рослини у глечику. Знаєте, такої як у Жана Рено у відомому французькому кіно. Ні, наче немає. Значить, буде бити.
- Я..я..
-Юрко. Ти цигарок купив??! - звернувся дядечко до мого друга.
- Григорію Сергійовичу, я..я.
-Ладно. Поїхали. В офісі наче є ще пачка.
Юрко вискочив із машини, чемно відчинив двері перед людиною у сірому костюмі. На прощання я отримав ледь чутне: «Вибач, якось побалакаємо!» . Машина грізно загарчала і за мить зникла за рогом найближчого будинку.
Я ще трохи стояв на місці, перебуваючи під враженням від зустрічі із Юрком. От молодець! І досягають люди якось чогось у житті!! Ото хлопчина!!!
Если ответ по предмету Українська мова отсутствует или он оказался неправильным, то попробуй воспользоваться поиском других ответов во всей базе сайта.
Найти другие ответы